Один день із життя журналіста, або Чим дальше від центру, тим більше держслужбовці нас бояться
На днях, я вирішив зробити радіопередачу про нову систему державної реєстрації речових прав на нерухомість та про вирішення усіляких земельних питань. Для того, щоб день виявився цікавішим і не сидіти в редакції, вирішив йти так би мовити «в народ», поспілкуватися з людьми, які безпосередньо стикаються з такими проблемами, з тими, які на практиці знають як вирішуються такі питання.
Тож, я «озброївся» диктофоном та рушив у напрямок одного із румуномовних райцентрів. Подзвонив до одногрупника, який працює в райдержадімінстрації й попросив, щоб він знайшов людей, які б могли дати інтерв’ю по земельним питанням, зауваживши, що серед них повинні бути й держслужбовці й прості громадяни. Недоїхавши до районного центру він подзвонив і сказав, що мене вже чекають. Добре… Значить швидко запишу і підемо на пиво — подумав я. Але не так то було… Продовжуючи ідею зробити день цікавішим, зайшовши у приміщенні райдержадімінстрації я представився Георгієм Вікторовичем та спілкувався українською мовою (спеціально не сказав прізвище «Боднараш», щоб не вичислили), показав посвідчення журналіста, проте мабуть на прізвище ніхто не звернув увагу. На запитання: «Яке ЗМІ представляєте?» Я відповів: «Національна радіокомпанія України», і тут все почалося… Дівчата із відділу зв’язків з громадськістю почали «кіпішувати», люди, які мали дати інтерв’ю кудись пропали… Один із начальників представся і сказав, що дасть інтерв’ю, але через деякий час (я подумав, що йому потрібно підготуватися), але це надто довго було… Пізніше постійно «вітфутболювали»: через 20 хв., через 30 хв. поспілкуємося! Через деякий час він до мене таки підійшли, однак сказав, що вони не компетентні у цих питаннях і потрібно піти у інший відділ, з тими спеціалістами поговорити. Я попросив, щоб він разом з тим начальником дав інтерв’ю. І що ви думаєте? У тому відділі ще більший «кіпіш» почався, жінка-начальник постійно заїкається й н знає що казати, як висловитися, словесний запас раптово зник, одне слово українською, друге російською, а третє буковинською… Але відмовити мені не змогла й постійно повторювала, що вже є наказ «зверху» і вона повинна дати інтерв’ю. Жінка почала готуватися, читати цілі тексти й постійно повторювала, що вона не вміє давати інтерв’ю… Через деякий час у кабінет заходить чоловік (мабуть співробітник, але не представився) й починає мені «зуби заговорювати». Мовляв, навіщо мені все це мені? «Такому молодому хлопцю не потрібно витрачати час на такі дурниці, краще йдемо і вип’ємо коньячок», — сказав він…)))) Тим часом, жінка набирає декілька номерів, я так зрозумів, що один із них був до облдержадамінітсрації, але я почув, що їй сказали на другому кінці «необхідно таки дати інтерв’ю». Таким чином, вона підняли спершу всю районну адміністрацію, а згодом й обласну. І все через те, що вони бояться спілкуватися з журналістами.
Я гарно подякував за інтерв'ю, сказав, що моє прізвище Боднараш і попрощався румунською. Їй стало лeгше, почала мене вже запитувавти про всяке, посміxалася як на прихованій камері) Словесний запас відзнайшовся… Але тут вже нічого не зміниш, інтерв'ю заново не запишеш)
Отже, цілий день пішов на те, що записати пару хвилин інтерв’ю. Саме потрібні мені відповіді я так і не отримав((( Записати інших людей я не встиг((( Пиво я таке і не випив… Але це через це, що хотів зробити запис передачі цікавішим… Мені це вдалося) Тож, чому чим дальше від центру, тим більше держслужбовці бояться журналістів?
У мене був досвід спілкування з міліцією Перштотравневого району м.Чернівці. Д, есь рік назад у мене вкрали смартфон, який коштував на той час 5000 грн. Я звернувся в міліцію, але його ніхто не збирався шукати… Питали мене чи не був я накуреним, чи не загубив його десь… Чи не продав його і забув про це ))) Ніхто не збирався його шукати й це продовжувалося до того часу, коли мене запитали, де я працюю? Я сказав, що на державному радіо. Тут же слідчий подзвонив до своїх колег і сказав, що «у моєму кабінеті прийшов який хлопець з якоїсь газети і йому потрібно знайти телефон» (хоча я сказав, що працюю на радіо). Через два тижні мені подзвонили і сказали, що знайшли мій телефон у Тернополі, а на другий день я його отримав.
Тож, я «озброївся» диктофоном та рушив у напрямок одного із румуномовних райцентрів. Подзвонив до одногрупника, який працює в райдержадімінстрації й попросив, щоб він знайшов людей, які б могли дати інтерв’ю по земельним питанням, зауваживши, що серед них повинні бути й держслужбовці й прості громадяни. Недоїхавши до районного центру він подзвонив і сказав, що мене вже чекають. Добре… Значить швидко запишу і підемо на пиво — подумав я. Але не так то було… Продовжуючи ідею зробити день цікавішим, зайшовши у приміщенні райдержадімінстрації я представився Георгієм Вікторовичем та спілкувався українською мовою (спеціально не сказав прізвище «Боднараш», щоб не вичислили), показав посвідчення журналіста, проте мабуть на прізвище ніхто не звернув увагу. На запитання: «Яке ЗМІ представляєте?» Я відповів: «Національна радіокомпанія України», і тут все почалося… Дівчата із відділу зв’язків з громадськістю почали «кіпішувати», люди, які мали дати інтерв’ю кудись пропали… Один із начальників представся і сказав, що дасть інтерв’ю, але через деякий час (я подумав, що йому потрібно підготуватися), але це надто довго було… Пізніше постійно «вітфутболювали»: через 20 хв., через 30 хв. поспілкуємося! Через деякий час він до мене таки підійшли, однак сказав, що вони не компетентні у цих питаннях і потрібно піти у інший відділ, з тими спеціалістами поговорити. Я попросив, щоб він разом з тим начальником дав інтерв’ю. І що ви думаєте? У тому відділі ще більший «кіпіш» почався, жінка-начальник постійно заїкається й н знає що казати, як висловитися, словесний запас раптово зник, одне слово українською, друге російською, а третє буковинською… Але відмовити мені не змогла й постійно повторювала, що вже є наказ «зверху» і вона повинна дати інтерв’ю. Жінка почала готуватися, читати цілі тексти й постійно повторювала, що вона не вміє давати інтерв’ю… Через деякий час у кабінет заходить чоловік (мабуть співробітник, але не представився) й починає мені «зуби заговорювати». Мовляв, навіщо мені все це мені? «Такому молодому хлопцю не потрібно витрачати час на такі дурниці, краще йдемо і вип’ємо коньячок», — сказав він…)))) Тим часом, жінка набирає декілька номерів, я так зрозумів, що один із них був до облдержадамінітсрації, але я почув, що їй сказали на другому кінці «необхідно таки дати інтерв’ю». Таким чином, вона підняли спершу всю районну адміністрацію, а згодом й обласну. І все через те, що вони бояться спілкуватися з журналістами.
Я гарно подякував за інтерв'ю, сказав, що моє прізвище Боднараш і попрощався румунською. Їй стало лeгше, почала мене вже запитувавти про всяке, посміxалася як на прихованій камері) Словесний запас відзнайшовся… Але тут вже нічого не зміниш, інтерв'ю заново не запишеш)
Отже, цілий день пішов на те, що записати пару хвилин інтерв’ю. Саме потрібні мені відповіді я так і не отримав((( Записати інших людей я не встиг((( Пиво я таке і не випив… Але це через це, що хотів зробити запис передачі цікавішим… Мені це вдалося) Тож, чому чим дальше від центру, тим більше держслужбовці бояться журналістів?
У мене був досвід спілкування з міліцією Перштотравневого району м.Чернівці. Д, есь рік назад у мене вкрали смартфон, який коштував на той час 5000 грн. Я звернувся в міліцію, але його ніхто не збирався шукати… Питали мене чи не був я накуреним, чи не загубив його десь… Чи не продав його і забув про це ))) Ніхто не збирався його шукати й це продовжувалося до того часу, коли мене запитали, де я працюю? Я сказав, що на державному радіо. Тут же слідчий подзвонив до своїх колег і сказав, що «у моєму кабінеті прийшов який хлопець з якоїсь газети і йому потрібно знайти телефон» (хоча я сказав, що працюю на радіо). Через два тижні мені подзвонили і сказали, що знайшли мій телефон у Тернополі, а на другий день я його отримав.
21 коментар
Стосовно другої частини месіджу все ж можна поспорити. Просто якщо ваші матеріали не дають користі до прикладу, це ще не значить що не дають користі матеріали інших, дійсно професійних журналістів.
З логікою все гаразд, оскільки ви неадекватно сприйняли мою дружню пораду в мене склався і висновок про відсутність дружби)))
Добре, не має бажання більше пояснювати щось молодому журналісту, який не тільки не хоче вчитись, а й не розуміє навіть сили журналістики, а значить і не вірить в неї… Вам просто тоді слід змінити професію.
1. Ваші слова: зацитуйте мені закон, в якому чітко визначено, що влада ЗОБОВ'ЯЗАНА реагувати на виступи преси.
Моя відповідь: Стаття 94 КПК, п.4
2. Ви попросили зацитувати де чітко визначено, я навскидку зацитував, в тій галузі якій знаю.
3. До речі, а причому тут влада і ваш сусід?)))))))
4. Так, якщо при будівництві дороги були порушені норми і виявлять зловживання на які ви вкажете, то мають порушити КС.
Так що як завіщав товаріщ Лєнін, вчиться.